Малі сліди великої історії

Як українці, поляки та німці разом цвинтар прибирали. Холмщина така ж, як і Волинь: зелені луки, помережані ріками, дубові та соснові ліси, поля жита, пшениці, буряків. Несподівано луки Західного Бугу розтинає колючий дріт і прикордонна смуга. Ось так, непомітно, Україна межує не просто з Польщею, а вже з Європейським Союзом.

Україна має тепер тут тридцятикілометрову смугу, яка, згідно нової угоди з Польщею, дає право її мешканцям безперешкодно перетинати кордон без шенгенської візи. Хоч я народився й виріс на Волині, мені віза потрібна. Моя сьогоднішня київська адреса не дає права на безвізовий в’їзд. Рейсовий автобус заповнений переважно поляками, які приїздили в Україну купити собі одяг, взуття, а також сигарети, пиво та горілку, які в Польщі суттєво дорожчі. Мій шлях — до села Варешин, що за кілометрів із 30 від Устилуга. Там уже тиждень волонтери з України, Польщі й Німеччини впорядковують український цвинтар, що залишився в цьому селі після того, як весною 1945 року з нього було насильно виселено до УРСР усіх, хто ще залишився живим. На збори дали годину. Людей вивезли, а цвинтарі залишилися. Ось і Варешин. Річечка Гучва, ставок і місце, де стояла хата мого діда, Семена Гурського. Село спалило у березні 1944 року І відділення Батальйонів Хлопських, яким керував Станіслав Басай на псевдо Рись. Ці формування польських партизанів керувалися вказівками польського уряду на еміграції в Лондоні. Після того нападу могил на українському кладовищі побільшало. І в мене тут похована рідня — бабця Марія Гурська та прабабця Розалія Музичук, а ще діди й прадіди. До речі, Марія Гурська загинула в лютому 44-го, коли відділ тих же Батальйонів Хлопських розстріляв учасників українського весілля. Воно так і ввійшло в історію краю як «розстріляне весілля». Безглузде нищення людей. У 44-му на території між Холмом і Перемишлем, за визначенням самих польських істориків, між поляками й українцями тривала справжня громадянська війна. Жертв було десятки тисяч. Переважно жінки та діти. У середині сорокових Варешин мав 270 дворів, з яких 230 було українських родин, 30 — польських і 10 — єврейських. Сьогодні тут заледве 40 хат. Живуть поляки, але не місцеві. Подібна доля у сотень українських сіл на Холмщині, Підляшші, Лемківщині. Українців або насильно вивозили далеко на Схід України, або на щойно анексовані у Німеччини й прилучені до Польщі східні чи північні території. Люди тих поколінь пояснюють сьогодні молодим, за що їх відірвали від рідних земель: за бажання жити на своїй землі й бути українцями, за активну громадську та політичну позицію у 20—40-х роках ХХ століття, за допомогу УПА, за Українську автокефальну православну чи Греко-католицьку церкви, які комуністичні режими СРСР і тогочасної Польщі вважали розсадниками національних українських ідей, а тому підлягали знищенню. Ці села пережили декілька етапів виселень, включно з операцією «Вісла» 1947 року. Останній кордон між Польщею та Україною постав по Бугу у середині сорокових минулого століття, коли в Ялті Сталін, Рузвельт і Черчілль визначали межі європейських країн після перемоги над нацистською Німеччиною. Зрештою, і поляків не оминула схожа доля. Їх насильно переселяли з Західної України до щойно визволеної від німців Польщі. Офіційно це називалося «обміном населенням між СРСР і ПНР». Така коротка історія. Учасники нашого волонтерського табору жили два тижні у школі села Мірче. Директор школи і війт гміни погодили це питання швидко. Харчувалися поруч у кафе. Половину волонтерів складали пластуни і члени «Молодої Холмщини» з Волині, а половину — молодь з Люблінської округи Союзу харцерів Польщі. Була ще одна німкеня, яка хотіла провести літо серед однолітків і зробити корисну справу. Загалом зібралося майже 30 осіб віком від 17 до 25 років. Дівчата чистили та білили надгробки, прибирали сміття. Хлопці поправляли пам’ятники, різали зайві дерева, якими заріс цвинтар за 65 років, і ставили нові хрести замість упалих. Коли я востаннє тут був з мамою ще пару років тому, щоб поправити могили рідних, то продиралися крізь ліс дерев. Сьогодні сонце вже може торкнутися землі, а вітер вільно пролітає над старими пам’ятниками. Важливо було вчасно виготовити й посвятити два великі хрести на вході до цвинтаря й на місці спаленої 1938 року дерев’яної церкви XVIII століття. Обов’язково також було законсервувати кам’яні надгробки і скласти план цвинтаря, щоб він увійшов до списку відновлених культурних пам’яток, які є під охороною польської держави. Впорядкуванням території керував Сергій Годлевський. Цей історик і державний службовець з Луцької міської ради вже дев’ять років паспортизує православні та греко-католицькі цвинтарі у Східній Польщі. Луцька міська рада третій рік офіційно виступає співорганізатором проектів, націлених на збереження спадщини українців у Польщі. — Я опікуюся по службі пам’ятками архітектури. Тож ця праця мені близька й зрозуміла. Адже це наша духовна і культурна спадщина. Кому ж її зберігати, як не нам? Дуже добре, що поляки допомагають. Це потрібно і їхній, і нашій молоді. Вони тут прекрасно потоваришували і гарно, серйозно працюють, — розмірковує Сергій. На мою думку, назва проекту і табору вдала: «Малі сліди великої історії». З боку поляків ним керували Янек Федірко та Войцех Станек з люблінського фонду «Молода демократія». Янек розповів, що проект отримав 2009 року дотацію в рамках програми «Меморія. Волонтаріат для європейської культурної спадщини», яку реалізують німецький Фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» та польський Фонд Стефана Баторія. Мета програми — заохотити молодь Центральної та Східної Європи до збереження культурної спадщини. Табір у Варешині — вже другий, до якого долучився фонд «Молода демократія». Олена Семенюк, комендант табору, вирішує разом з польськими партнерами всі фінансові питання. Вона лучанка, навчається на психолога у Люблині. Це її четвертий подібний волонтерський табір, але цього року вперше сама взялася за організацію. Олена — пластунка, тому й залучала на табір пластунів Волинської округи. А організаційну допомогу та своїх людей надала Люблінська округа Союзу харцерів Польщі. — Дуже важливо, — вважає Олена, — що польська й українська молодь готова працювати разом. Ми розуміємо, що були непрості моменти у нашій історії, але йдуть нові часи. Це вже молодь об’єднаної Європи. Тут ніхто не сумнівається, що нова Польща і нова Україна мають будувати інші стосунки, врахувати минулі помилки і не дати повторити їх молодим поколінням, вважає Янек Федірко. Саме спільне — і українською, і польською молоддю — вивчення історії прикордонних земель, мандрівка колишніми українськими селами, спільне впорядкування та паспортизація православних цвинтарів, запис розмов із сьогоднішніми мешканцями цих сіл сприяють виробленню в молоді та теоретично — у наступних поколіннях політиків толерантності й взаємоповаги між двома народами. «Нам давно це треба було зробити, — додає Войцех Станек, професійний історик, обов’язок якого зібрати свідчення очевидців воєнних років про життя поляків і українців у ті часи. — Ми зараз не до кінця зробили, що хотіли. Тут не залишилося місцевих українців. Сьогодні у навколишніх селах живуть поляки, але залишки культурної спадщини, цвинтарі свідчать, що так не було раніше. Тут переважно мешкали українці. Поляки, що живуть тут сьогодні, майже нічого не знають про історію цих земель. Вони або не місцеві, або надто молоді». Войцех задоволений роботою молоді. Вона чудово спрацювалася. Цікаво спостерігати, як православні та католики разом старанно відновлюють могили, спільно ходять по хатах записувати інтерв’ю селян. Мовного бар’єру нема, де не допомагають рідні мови, вдаються до англійської. У вільний час православна та католицька молодь влаштовувала гарні музичні вечори, спортивні змагання, поруч молилися під час недільних служб і в православній церкві, й у костелі. Я згадав розповіді свого діда, як ще у 20-х роках поляки і українці одружувалися, разом співали на весіллях «Ще не вмерла Україна», а потім «Єще Польська нє згінела». Отже, ми знову подолали всі бар’єри минулого й можемо спільно будувати майбутнє без недовіри та підозр? Цвинтар у Варешині освятив благочинний протоієрей Віталій Харкевич із Замостя — від Польської автокефальної православної церкви — а з ним черниці з Турковицького жіночого православного монастиря й кілька сестер-послушниць зі Словаччини. Виготовив великі, понад чотири метри, православні хрести сімдесятирічний столяр з Мірче. Він спочатку відмовлявся, казав, руки не мають сили. Але погодився, коли дізнався, що сам пан війт просить. Не спав чоловік цілу ніч, так хвилювався. Адже понад десять років не виконував подібних робіт. А тут він, католик, має замовлення на православний хрест. Але робота його добротна, дякуємо йому. Загалом, ніхто з поляків, до кого ми зверталися по допомогу чи за технікою, не відмовив. Наступного року у планах організаторів цьогорічного табору — зробити щось подібне у селі Вишнів. Адже поляки вже багато років приводять до ладу свої цвинтарі та костели в тих селах і містечках України, де вони компактно жили до війни. Негоже й нам відставати. У вересні має відбутися ще одна знакова для двох народів подія. У селі Сагринь заплановано офіційне відкриття монументу декільком сотням невинних жертв цього українського села, що загинули від рук польських партизанів. Відголос тої самої громадянської війни 1944 року. Очікують, що відкриватимуть його Президент України Віктор Ющенко і президент Польщі Лєх Качиньський. Так, як це було у Павлокомі 2006 року. Але чи приїдуть президенти цього разу? Українці чекають і сподіваються. Олег Климчук, газета "День", №156, п'ятниця, 4 вересня 2009