Галичина як проблема (2)

Ми не мусимо надалі обирати політиків, які «будуватимуть Україну». Обираймо тих, які жорстко й прагматично відстоюватимуть інтереси Галичини та її національно орієнтованої модернізації. ZAXID.NET подає увазі читачів продовження проблемної статті про галицький регіон і питання його політичної самоідентифікації. Попередня стаття викликала чималий резонанс і масу відгуків.

Мейнстрім політико-ідеологічних процесів у Галичині протягом останніх 20 років визначав політичний проект, який із часткою умовності можна назвати «рухівським». Насмілюся стверджувати, що більшість наших краян утратили віру в дієвість та привабливість цього проекту. Свідченнями цієї зневіри є довжелезні черги під брамами польського, чеського та інших західних консулатів; повінь російського маскульту, що затоплює регіон; неухильна маргіналізація тих формацій, з назвами яких асоціюється процес здобуття української незалежності й багато інших явищ та процесів. Звичні ідеали поблякли, проте галицький консерватизм щосили опирається спробам висунення якихось дієвих альтернатив.

Здоровий глузд підказує між тим, що історичне рішення Головної Руської Ради від 10 травня 1848 р. так чи так доведеться переглядати, й питання полягає лише в тому, якою буде роль у цьому процесі самих галичан – активних суб’єктів перегляду чи його пасивних об’єктів… Можливості є, по суті, тільки дві: або нащадки галицьких русинів визнають себе органічною частиною великоруської нації (в яких формах і через які проміжні стадії це відбуватиметься – питання друге), або, зрештою, змушені будуть визнати свою фактичну неналежність до української спільноти та незбіжність з її засадничими інтересами низки важливих інтересів місцевої громади.

Спадкоємці Коновальця й Шухевича можуть зупинити свій вибір на першому варіанті. За нього промовляють і потужна історична традиція галицького москвофільства, і, куди вагоміше, реальна практика основної маси галичан, яка в переважній більшості сфер їхнього повсякденного побуту нічим не відрізняється від схожої практики цілого пострадянського простору. Тим, хто вважає за неможливу річ політико-ідеологічне оформлення такого вибору радимо пригадати хоча б, якою кількістю впливових прихильників тішилася ще недавно на Львівщині промосковська СДПУ(о)… Легітимізація євразійського шляху розвитку Галичини (реально ми давно вже рухаємося саме цим шляхом) була би кроком уперед, порівняно з сучасним шизофренічним роздвоєнням і ним спричиненим тупцюванням на місці. Але не варто забувати про ціну такого кроку: репресивне свавілля московітів, їхні зусилля змінити етнодемографічну ситуацію в краї, остаточне російщення Галичини і, зрештою, периферійно-упосліджений характер її включення в «единое общерусское пространство». Словом, ціна є відомою заздалегідь і на її зниження аж ніяк не варто розраховувати.

Втім, підсівши на голку російщення, ми не дістаємо навзамін спокійне життя… Хоча конкретних планів «окончательного обустройства» України (про)московські чинники наразі не мають, аналіз розрізнених висловлювань на цю тему дозволяє судити, що їхньою метою є радше сепарування Галичини, ніж повторне включення цього небезпечного регіону в лоно імперії. В інформаційно-ідеологічній сфері «виштовхування» Галичини з загальноукраїнського простору вже відбувається повним ходом. Із другого боку, хоч яким би масовим не було улягання галичан інерції євразійства, ще довший час даватимуться взнаки групи затятих противників цього процесу (до яких належить й автор цих рядків), котрі шукатимуть способів йому протидіяти.

Який вибір нам тоді залишається? Унезалежнення Галичини? Вихід її зі складу соборної Української держави?.. Не зовсім це. А якщо точніше – навіть зовсім не це.

Вельми поважні причини мають утримати нас від, здавалося б, очевидного політичного висновку. По-перше, закони України, як і кожної держави, передбачають суворе покарання за сепаратизм. По-друге… Під сонцем незалежності в ріст іде лише те насіння, яке було закладено в ґрунт перед її здобуттям – це один із дуже небагатьох законів суспільного розвитку, який діє невідворотно, не знаючи винятків. Яке ж насіння заклали в галицький ґрунт наші брехливі політики та безгосподарні можновладці, зажерливі товстосуми й знахабнілі корупціонери, судді-«посівальники» та їхні «дружбани» з числа кримінальних авторитетів, впереваж безплідні інтелектуали та абсолютно неадекватні патріоти – словом, ті персонажі, які, на жаль, визначають нині обличчя регіону?.. Після їхньої невтомної двадцятирічної праці суверенізація Галичини буде хіба погіршеним варіантом суверенізації України чи, приміром, Таджикистану. Особисто я за обстоювання такої незалежності не бажаю провести «на зоні» не те що кількох років, а й навіть кілька хвилин!.. Є й інші вагомі причини уникати незалежницьких гасел, але двох названих уже більш ніж достатньо.

Від ідеї проведення нових адміністративних чи державних кордонів варто наразі відмовитися задля іншої мети – провести кордони в головах галичан. Точніше кажучи, навіть не провести їх наново, а раціоналізувати та інструменталізувати ті, які вже є. Скажемо так: в національному плані Галичина має стати для України чимось таким, як Квебек для Канади, а в соціально-економічному – як Прибалтика для Совдепії чи Словенія для колишньої Югославії… До речі, саме це й буде та найбільша реальна поміч, яку ми можемо надати нашим «братам на Сході» (скільки їх там не є).

Не будемо заперечувати очевидне: накреслений шлях розвитку Галичини об’єктивно може стати підготовкою до її майбутнього унезалежнення. Але в цій фразі ключовим, і ми на цьому рішучо наголошуємо, є слово «майбутньої». До того ж, змагатися за розвій свого регіону не забороняють навіть авторитарні режими. Зрештою, не фетишизуймо політичного суверенітету – у відкритому світі, який глобалізується, державні кордони стають дедалі умовнішими, натомість лише зростає значення кордонів міжцивілізаційних, культурних, ментальних.

Передовсім мусимо твердо затямити, що окремі вітальні потреби галичан зовсім не є такими для решти українців. Що в цій країні тільки нам по-справжньому потрібні українські слово, культура та історична пам'ять; демократичні свободи та європейські цінності. Навіть якщо потребуючих насправді є більше, реальними борцями за всі ці блага можемо бути або ми, або ж ніхто.

Ми не повинні надалі обирати політиків, які «будуватимуть Україну». Обираймо тих, які жорстко й прагматично відстоюватимуть інтереси Галичини та її національно орієнтованої модернізації. Не призначаймо чиновників, які шукають способів «правильно» розподіляти бюджетні кошти – призначаймо тих, які вміють ці кошти примножувати… Маємо потужні ресурси для поступу, як-от: а) близькість до Європи (сьогодні, на жаль, лише географічна); б) стара й нова українська, а впереваж таки галицька діаспора; в) значна кількість незагосподарьованої аграрної, індустріальної та науково-дослідницької інфраструктури; г) націоналізм. У центрі наших політичних та передвиборчих дискусій мають стояти непрості питання приведення в дію цих ресурсів та нейтралізації не менш потужних перешкод для поступу, серед яких відзначимо: а) євразійську інерцію загалу; б) безнадійну зіпсутість галицьких еліт; в) консерватизм і г)… той-таки націоналізм.

Парадигма розвитку Галичини потребує рішучої зміни. Технології такої трансформації можуть бути різними залежно від того, які соціальні сили виступатимуть промоутерами змін (попервах ці останні можуть виявитися зовсім нечисленними та малопотужними). Натомість украй складним до розв’язання виглядає питання про суспільну структуру, здатну очолити наш рух за національне відродження та повернення в європейську родину. Перебравши можливі варіанти, украй обережно зупинімо погляд на Українській греко-католицькій церкві… Ні, автор не плекає ілюзій щодо її поточного стану та спромоги, проте виходить із таких засад: а) це структура, яка користується наразі найбільшим ресурсом довіри галицького поспільства й яку подальше російщення краю (яких би форм не набував цей процес) позбавляє жодних перспектив; б) це структура, яка є одночасно засадничо українською й зорієнтованою на європейські цінності; в) історія дає переконливий приклад того, як попервах консервативна й соціально інертна церква очолила масовий народний рух за свободу й соціальні зміни. Маю на увазі рух темношкірих американців 50-60-х років минулого століття.

We shall over come, галичани! Чи знайдемо в лоні УГКЦ діяча масштабу Мартина Лютера Кінга? Шукаймо! Адже це, зрештою, залежить від нас усіх.