Творці пам’яті – I

У сучасній Україні не поодинокими є випадки, коли державні або самоврядні інституції присвоюють собі невластиві для них функції у вивченні та популяризації історії.

Швидкий розвиток телекомунікаційних мереж створює безліч можливостей не тільки для швидкісної передачі інформації, але й масового культивування негативних взаємних образів у суспільній історичній свідомості. Свого роду полігонами для цього стають різноманітні Інтернет-форуми на історичну тематику. Інтернет-баталії навколо складних і трагічних питань минулого продукують і тиражують велику кількість кліше та негативних взаємних стереотипів. Майже кожна публікація на тему історичних відносин українців-поляків-росіян-євреїв викликає безконечні дискусії, де чітко проглядається дихотомія: «ми» - покривджені, а «вони» - кривдники. На додаток до всього, останнім часом окреслилася нова тенденція, а саме протиставляння «галичан» «українцям» і навпаки. Ця тенденція є небезпечною тому, що базується справді на малодосліджених висновках про культурно-історичні різниці у формуванні української ідентичності, умовно скажемо, на Сході й на Заході сучасної України. Небезпечною вона є перш за все тому, що годі заперечити очевидну різницю політичних та культурних пріоритетів на Сході і на Заході, а найгірше через різні місця пам’яті, які є не просто інакшими, а часто навіть антагоністичними.

Щоб не повторюватися, просто перерахую основний блок західноукраїнських (галицьких) місць пам’яті і запропоную замислитись, з яким знаком вони функціонують в колективній свідомості українців у центрально-східному регіоні. Такими орієнтирами в умовах формування модерної української нації були Греко-Католицька Церква, Українські січові стрільці, Західно-Українська народна республіка, Українська галицька армія, Українське військове об’єднання, Організація українських націоналістів, Українська Повстанська Армія, Дивізія «СС-Галичина». До сонму авторитетних осіб та героїв зараховано: митрополита А.Шептицького (але тільки завдяки пізнішим переслідуванням УГКЦ, як національної інституції), Д.Вітовського, Є.Коновальця, С.Бандеру, Р.Шухевича, частково А.Мельника. В колективній пам’яті сучасних галичан майже не залишили сліду: Є.Олесницький, К.Левицький, М.Тарнавський, Є.Петрушевич і багато інших політичних діячів, які сповідували ліберально-демократичні методи політичної діяльності.

Чому відбулася така підміна? Майже так само, як молодим націоналістам-революціонерам в 30-х роках вдалося накинути українському суспільству думку, що парламентський шлях веде в нікуди, що єдиним засобом досягнення мети є національна революція, так і в новітній український час вони обмежили і зредукували українську історію виключно до кола «боротьбистів». Націоналісти із західної частини України були свято переконані у правильності їхнього варіанту українського минулого, бо російсько-радянське минуле, на їхню думку, не було по-українському артикульоване, а отже, за вільну національну Українську державу боролися лише вони. Цьому сприяла також риторика радянської пропаганди, з якої випливало, що на Заході України були тільки зрадники і колаборанти з нацистами, а східні українці боролися за «визволення УРСР від німецько-фашистських загарбників».

Звинувачення один одного в недостатній українськості або просто неукраїнськості, яке базується на різниці історичних підходів, є нічим іншим, як продовженням ідеологічної війни: українські націоналісти – контра радянська пропаганда. Ця боротьба не має нічого спільного ані з історичними дослідженнями, ані не є шляхом пошуку компромісів для примирення різних пам’ятей в українському суспільстві, це радше спроба обох сторін створити нову історичну пам'ять, надавши одній з них домінантного статусу. 

Хто ж є тими новітніми творцями пам’яті? Є локальні і є загальнонаціональні деміурги пам’яті, і одні й другі використовують одні й ті ж методи креації. У сучасній Україні не поодинокими є випадки, коли державні або самоврядні інституції присвоюють собі невластиві для них функції у вивченні та популяризації історії. Досить часто обласні ради на Заході України намагаються декретувати свій погляд на ту чи ту подію минулого через ухвалення відповідних рішень, або ж вимагаючи зробити це від верховного законодавчого органу. Якщо Тернопільська та Івано-Франківська ради, як правило, скеровують свою діяльність в русло героїзації ОУН та УПА шляхом перейменування вулиць, площ та встановлення пам’ятників на честь діячів українського національно-визвольного руху періоду Другої світової війни, то Львівська, на додаток до всього, намагається давати оцінки українсько-польським та українсько-російським відносинам за останні шістсот років. Не маючи відповідної наукової бази та експертів, депутати все ж ініціюють ухвали, які характеризують політику Польської держави міжвоєнного періоду або ж засуджують радянську репресивну політику на Західній Україні. При обговоренні історичних питань інколи проводяться паралелі: міжвоєнна Польща – сучасна Республіка Польща, СРСР – Росія, таким чином стереотипізоване минуле екстраполюється на сучасні міжнародні відносини. У таких діях чітко проглядаються спроби перекласти вину за актуальні негаразди на інші нації, а їхню природу пояснити глибинним історичним корінням проблем. У цьому плані українські депутати мало чим відрізняються від своїх польських колег, які на засіданнях різного роду сеймиків приймають не менш дражливі ухвали стосовно кривавих подій на Волині періоду Другої світової війни. Депутати на Сході України свято бережуть пам'ять про Велику Вітчизняну Війну і також ухвалами сесій обласних рад хочуть «переконати» своїх несвідомих колег із Заходу в помилковості їх позиції. Проте аргументи одних, других і третіх ніколи не переконають опонентів, а історія вкотре буде використана для утвердження домінантних у цьому регіоні стереотипів.

Одним із методів впливу на формування історичної пам’яті є діяльність різного роду фондів при політичних структурах. Так, у травні 2008 р. було створено благодійний фонд «Україна Русь», до складу якого увійшли депутати Львівської обласної ради, історики та громадські діячі. Фонд поставив собі за мету «відродження українського етносу та дослідження минулого українських історичних земель» Дух Волі. Благодійний фонд «Україна Русь». У такому лаконічному формулюванні криються приховані засади етнічного націоналізму, а під виглядом повернення «призабутої» пам’яті, мусуються реваншистські ідеї про «втрачені історичні землі». Нещодавно фонд «Україна Русь» видав провокаційну брошуру антинаукового змісту, де у відвертий спосіб зневажається етнонім «росіяни». Мету видання автори формулюють так: «У доступній і короткій формі надати широкому загалу фактичний матеріал з метою розвінчати міф про походження росіян, викрити російських істориків-фальсифікаторів і ще раз довести, що росіяни ніколи не були «братами» українців, тим більше «старшими»; що вони не мають нічого спільного зі слов’янськими народами, зокрема, привласнили самоназву «рускіє», що походить від імені української держави Київської Русі, до якої давні росіяни ніколи не належали» (Дяківський С., Семенюк С., Штепа П. Москалі – НЕ «рускіє» і НЕ слов’яни.  Львів, 2009). Доволі активно виявляє себе Фонд також і в картографічній діяльності. Так, ним видана «Карта Давня Україна-Русь (V-X ст.)», де ніби на підставі «серйозного наукового дослідження» подається «приховувана» правдива карта України в період до Київської Русі. На рівні сенсації подається, що інформації про цей матеріал нема в музеях України, тому що «Історія України V-X ст. навмисно замовчувалась, т.я. в часи нашої бездержавності сусідні народи попросту її присвоїли» (Дух Волі. Карта Давня Україна-Русь (V-Xст.)). У цих коротких цитатах помітний класичний набір кліше про історію: «вкрадена сусідами», «правдива» історія схована від народу – її треба віднайти, відмова народам-сусідам в праві на свою історичну традицію et cet. 

Подібного роду публікації завдають серйозного удару по історичній свідомості, сіючи недовіру до академічних досліджень і водночас надаючи своїм «сенсаційним» виданням наукового вигляду і подаються, як приховувана століттями правда. Сюжети, які експлуатують автори подібних «досліджень» легко проникають у суспільну свідомість і функціонують на рівні з академічними історичними знаннями. Опис «Карти Давньої України-Руси (V-X ст.)» переповнений антиісторичними тезами, не містить жодного джерельного підтвердження і в ньому чітко помітна політична заангажованість авторів: «На карті зображено територію, яку заселяли давньоукраїнські племена в V-X сторіччях, що за площею майже втричі більша сучасної України. Охоплювала ця територія межі повністю чи частково 14-ти теперішніх держав: Словаччини, Молдови, Білорусі, 90% Румунії, 80% Чехії, 75% Угорщини, Пд. і Сх. Польщу, 10% Латвії, 20% Естонії, по 5% Австрії, Німеччини, Литви; Зх. Росію з Таманським півостровом, Україну (без Донецької, Луганської обл. і частин областей Запорізької, Херсонської, Харківської, Кримської)».

Яку ж загрозу можуть нести подібного роду видання? Науковцям добре відомо, що паралельно з академічними, у колективній пам’яті суспільства функціонують «власні» історичні знання. Вони можуть походити з академічних підручників, наукових праць, або ж із преси, або з розповідей старших людей, чи родичів. Попри всю мозаїчність та «непрофесійність» таких знань, саме вони відіграють надзвичайно важливу роль у процесі творення національних ідентичностей, оскільки кожен індивідуум ділить їх свідомо, або ж підсвідомо на «чужі» й «свої», а отже, розділяє навколишній світ  на «своїх» і «чужих». Події, особи, чи явища, віднесені до категорії «своїх», і є тими ланками, що об’єднують різноманітних осіб в певний колектив, тобто виступають в ролі орієнтаційних маячків на шляху формування регіональної, чи навіть національної ідентичності. Спільнота, що сформується, беручи за доконаний факт історії подібне твердження: «Перша давня українська держава того часу утворилась у 476 році на території сучасної Зх. Угорщини і проіснувала до 886 року, майже до самого приходу мадярів з Уралу. Княжили тут русини Одоакр, Добрента, Прибина, Коцеля. У 479-493рр. русини захопили Рим і проголосили Одоакра римським імператором» - не зможе адекватно оцінювати ні своє минуле ні актуальний стан речей.   

Можливо, не варто було б звертати увагу на подібного роду дивацтва, якби не прес-реліз Львівської обласної ради про зустріч тоді ще Президента України В.Ющенка з президентом фонду «Україна Русь» Р.Новоженцем. З реакції Президента України на «творчий доробок» фонду випливає, що історичні знання В.Ющенка знаходилися на рівні легенд і казок, в які він сам щиро вірить. Проблемою для України стало те, що свої «вірування» він поклав в основу «історичної політики» цілої держави. Його «доручення» науковцям дослідити і довести більше ніж тисячолітню історію Української держави є тому яскравим свідченням: «Найбільшу зацікавленість у Президента викликала карта „Давня Україна – Русь V-X століття”. Слухаючи розповіді про Українську державу п’ятого століття на території сучасної Угорщини і про праукраїнську державу Велика Хорватія, Віктор Ющенко дав доручення науковим інституціям визначитися з датою народження Української держави. Віктор Ющенко навів такий факт. Нещодавно його запросив литовський президент на святкування 1000-річчя Литовської держави. Віктор Ющенко наголосив: Україні – не 19 років, і не 1000 років, адже ми святкували 1000-річчя хрещення України». 

Досить часто депутати Львівської обласної ради намагаються впливати на зовнішньополітичний курс держави, бажаючи змусити Україну втрутитися в ту чи ту справу з метою донести світові «нашу історичну правду». Тут залишимо осторонь історію з резолюцією Європарламенту щодо присвоєння В.Ющенком звання «Герой України» Степанові Бандері, оскільки це не було локальною ініціативою, а державним рішенням Президента. Тут ідеться про активну протестну діяльність депутата Р.Новоженця у справі Івана (Джона) Дем’янюка. Замість того, щоб висловити протест німецьким ЗМІ та правникам в надмірному акцентуванні на етнічному походженні Дем’янюка, сесія Львівської облради закликала Президента України втрутитися і захистити українця. Мовляв, тут маємо справу з судом над Україною. Але, наскільки відомо, І. Дем’янюк ніколи не був громадянином України, ніколи не належав до українських національних інституцій чи партій, не йшов служити охоронцем концтабору добровільно, виходячи зі своїх національних переконань. То чому Україна має втручатися і взагалі впливати на перебіг судового процесу в Мюнхені? Напевно, це справа німецької прокуратури - довести провину конкретної особи, а судові або ж засудити його, або ж виправдати за відсутністю доказів. Намагання депутатів облради зробити відповідальною Україну за дії усіх етнічних українців під час Другої світової війни видається щонайменше нерозумним, а щонайбільше – небезпечним. Проте яскраво демонструє нам, хто ж є тими локальними творцями пам’яті.

www.zaxid.net