ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ. Нація – політична чи етнокультурна?

Останнім часом посилилася мода на термін “політична нація”, а почалося все з того, що ідеологи антиукраїнства, переконавшись у слабкості українства і з метою поборювання українства, після Помаранчевої революції перші висунули гасло “Дайош політичну націю в Україні!”.

оловний ідеолог розбудови політичної нації Євген Кушнарьов ще 2005 року проголосив тезу, яка є квінтесенцією цієї ідеології: нам потрібна політична нація, бо “народ втомився від націоналізму, базованого на етнічній та культурній складових”. Чинний адепт цієї ідеології, який перейняв естафету від Кушнарьова, Володимир Корнілов, вважає, що сучасний український націоналізм застарілий, непродуктивний і застряг десь на етапі минулого чи навіть позаминулого століття з гаслом Хвильового “Геть від Москви!”. Нова концепція державного розвитку України, нова об’єднавча національна ідея має базуватися не на ретроградному етнокультурному підґрунті, а лише на засадах мультикультурності, і чинником єднання “народу України” повинен стати територіальний принцип єдиної держави на основі створення гідних умов життя для кожного громадянина. Корнілов проголошує: “Визнавши раз і назавжди наявність в українців абсолютно різного менталітету, різних мов, культур, ідеологій, конфесій, геополітичних устремлінь, ми повинні навчитися будувати єдину державу”. Висновок такий, що національну державу, засновану на етнокультурному принципі, вже давно пора відкинути й рухатися шляхом сучасного демократичного європейського гуманізму, який трактує національне як щось конфронтаційне, шкідливе, недолуге і таке, що проситься на смітник історії. Справжній європеєць-демократ кривиться при згадуванні про басків, ірландців, корсиканців, фламандців і валлонів, хоча вже не кривиться від згадування про косоварів. То що ж таке національно-культурний принцип держави і чи не застарів він на теперішньому етапі історії? Якщо заглянути до цієї ж історії, то побачимо, що держави не завжди були національними, це передовсім стосується династичних держав середньовічного типу. Навіть спадкові війни, які вели із суто династичних причин ще у XVIII столітті, були далекими від національних стимулів. Організаційно держави скріплювалися не національним чи етнічними зв’язками, а здебільшого особистою вірністю володареві, якого зрештою можна було покинути і перейти на службу до іншого. Не кожній імперії вдавалося сформувати підкорені народи навіть у політичну націю. Це стосується багатонаціональних монархій Східної Європи: давньої польської, оттоманської, австро-угорської і російської. Навіть найбільш ліберальна австрійська монархія не змогла, крім певного пошанівку усіх народів до особи цісаря, витворити у них щось на зразок національного почуття. Улюблені цісареві “тирольці Сходу” (галичани) ніколи не переставали бути українцями, тими українцями, які зараз рятують Україну від національної безликості. Політично українці Королівства Галіції і Льодомерії були деякою мірою патріотами Австро-Угорської імперії, але натомість національно-культурно залишаючись українцями, бо скільки вовка не годуй, він усе до лісу дивиться. За доби шляхетської демократії поняття “польської нації” мало політичний і навіть правовий характер: воно обіймало всіх повноправних громадян, увесь “народ шляхетський”, незалежно від національних відмінностей і локальних патріотизмів. Про це чудово свідчив вираз “gente Ruthenus – natione Polonus” (походження українське – національність польська). Ґенте рутенус – це й були ті “чемні русини-українці-полонофіли”, адепти політичної нації Вшехпольщі. Багатоетнічна шляхта Речі Посполитої зазнала культурної гомогенізації під егідою так званої “сарматської” культури, і природно мовної полонізації: українці Дідушицькі і Вишневецькі стали врешті поляками, а не “сарматами”, українська шляхта сполонізувалася «на ніц», а втім простий народ залишився вірним українству. Натомість вірмени, які були здебільшого купцями й мусили виживати як бізнесмени, національно нівелюючись, стали питомими поляками з полонізованими вірменськими прізвищами. Політична нація, що формувалася, стала нацією виключно польською. Майже така сама картина була й за часів молодотурків, коли спроба створення в Оттоманській імперії політичної нації із заявами про те, що немає турків, греків і вірмен, а є одна “оттоманська” нація з єдиною турецькою мовою, виявилася нежиттєздатною. Лев Ребет наводить тогочасні твердження про те, що “нація – це життєва та культурна спільність, виявлена і вирощена спільною державою”. Зокрема ідею угорської політичної нації сформував угорський закон 1868 року такими словами: “Відповідно до принципів конституції всі громадяни Угорщини творять одну в політичному розумінні неподільну однорідну угорську націю, рівноправним членом якої є кожен громадянин без уваги на національну приналежність”. Це була політична нація унії з австрійською імперією. Таке визначення було природним для Угорщини, бо історично дворянство цієї країни було поліетнічним, поряд з угорцями це були і німці, словаки, румуни, хорвати. мав уже достатньо теоретичного матеріалу, аби на початку минулого століття поділити нації на культурні і політичні (німецькою - «державні» - Staatsnationen). Перші ґрунтуються здебільшого на певній спільно нажитій культурній спадщині, другі мають своїм підґрунтям об’єднану силу спільної політичної історії і спільного духу творення. Спільна мова, спільна література і спільна релігія – ось ті найважливіші і найдійовіші культурні скарби, які творять і згуртовують етнокультурну націю. Про давніх греків казали так: “Аніскільки не треба переживати про їхню державну єдність, слід лише потурбуватися про літературу”. Майнеке наводить й інший приклад – ірландську мову, витворену й утверджену так само цілковито неполітичним шляхом – поетами та оповідачами. Але й політична нація не може виникнути без культурних чинників і навпаки. Так італійська культурна нація виникла на основі політичних спогадів про могутність Римської імперії а також політичної історія папства і Римської церкви. Повертаючись до моделі кушнарьовської політичної нації, основаної на запереченні етнокультурних засад та пропагуванні ідеї «територіального державного патріотизму», виявляється, що вона є більш «сучасною» і «привабливою», хоча насправді кульгає і є ще однією недолугою спробою створити «нову історичну спільність», як це було у 1917-1991 роках. Давня й недавня історія довели кволість і неспроможність цієї теорії, а саме її здатність протягом тривалого часу утримувати на цій основі вкупі державні утворення різноманітного штибу. Був період, коли чеські й німецькі аристократи вважалися патріотами спільного краю під назвою Богемія, однак вже у XX столітті чехословацька держава, далека від національного екстремізму, офіційно вважалася слов’янською державою двох націй – чехів і словаків із вилученням численніших від словаків німців, вже не говорячи про закарпатських русинів. Це свідчить про разючу різницю між національними зв’язками і державно-територіальним патріотизмом. Останній врешті-решт виявився цілковито неспроможним і штучним утворенням, яке протягом віків довго і нудно намагалося випробувати найрізноманітніші рецепти «позанаціонального» єднання, прийшло туди, куди його природно мала привести логіка історії: до утворення 1 січня 1993 року двох цілком різних нормальних і незалежних національних держав – Чехії і Словаччини. З-під облудної «об’єднавчої» личини «наднаціонального» і «територіального» вилізла природна сутність національного. Поляки теж протягом досить довгого часу вибирали між двома традиціями державного розвитку польського середовища: “п’ястівською” – етнічно-мовно-культурню і “ягеллонською” – політично-мультикультурною. Історичне підґрунтя Люблінської унії 1569 року заклало польську імперську політичну свідомість, яка не вщухала навіть у часи австро-російського поневолення Речі Посполитої. Кароль Шайноха і Францішек Смолька під гнітом двох європейських потуг плекали ідею відродження Великої Польщі «од можа до можа» на основі старої ягеллонської ідеї. На пам’ятному камені на честь спорудження Пагорба «Унії Любельскєй» на Високому Замку у Львові було урочисто викарбувано: «Вільні з вільними, рівні з рівними – Польща, Литва і Русь». Адепти «ягеллонської» ідеї мріяли про політичні лаври Римської імперії про те, аби «з усіх майже країн до себе долучити колонії, народи, які одним лише небом між собою різняться, і зробити громадянами однієї республіки» (Бартоломей Зіморович) і про те що «кожен подивлятиме корону Польського королівства, складену в одне кільце з Литви, Русі, Прусії, Мазовії, Лівонії, Жемайтії, як раніше Рим, спільна для всіх батьківщина, що сам виріс на руїнах Альби і одного дня тих самих чужинців зробив громадянами». Цікаво, що найактивніше польський характер Львова захищали “русини польської нації”, котрі в самостійному розвитку українського національного руху бачили пряму загрозу для своєї подвійної національної ідентичності. Співжиття поляків і українців прихильники Смольки закликали будувати на унійних засадах, пов’язуючи «ідею свободи» винятково з «польською ідеєю». Історія винесла вирок ягеллонській ідеї, і Польща відродилася лише як банальна національна унітарна держава, а що таке польська політична нація, зараз вам навряд чи хтось у Польщі пояснить. Ілько Лемко для ZAXID.NET www.zaxid.net