згорнути
НЕЗАЛЕЖНІ УКРАЇНЦІ. Не залеж...
До чергової річниці Незалежності України ZAXID.NET розпочинає новий проект «Незалежні українці». У його рамках будуть публікуватися статті-роздуми українців, котрим цього року виповнюється 19, про своє місце в сучасній Україні.
Як воно - жити у незалежній країні? На це запитання не зможе відповісти людина, що не знала життя у залежній, заярмованій, закритій і придушеній. Про важку долю українського народу чула лише з оповідей дідуся та підручників з історії, а от на власному досвіді ще не відчула (і дай Бог не відчути) того повітря, яке пахне смертю. Не знаю, як це — не читати українського, бо не можна, не писати українською, бо вб'ють, не розмовляти українською, бо то зрада...
Зрештою, як писав Іван Франко у “Поеті Зради” (про Адама Міцкевича), не всяка зрада є нищівною. Чи можемо ми почуватись зрадженими під ярмом інших народів? Років із тридцять тому українці тишком колядували на Святвечір, хоча тим, кого впіймали, жилось не солодко: автоматично потрапляли на облік. “Я боявся ходити з вертепом, але все ж ходив, бо відчував у собі потребу передати людям звістку про народження Христа. Тоді селом чулась коляда..”, - каже мій батько, 42-річний Юрій Гриценко. А що маємо тепер? Кілька років тому (3-5) ватага дітей збиралась на коляду лише для того, щоб підзаробити у свято. Сьогодні ж навіть цього немає. У Святвечір в селі тихо...
Зрештою, як писав Іван Франко у “Поеті Зради” (про Адама Міцкевича), не всяка зрада є нищівною. Чи можемо ми почуватись зрадженими під ярмом інших народів? Років із тридцять тому українці тишком колядували на Святвечір, хоча тим, кого впіймали, жилось не солодко: автоматично потрапляли на облік. “Я боявся ходити з вертепом, але все ж ходив, бо відчував у собі потребу передати людям звістку про народження Христа. Тоді селом чулась коляда..”, - каже мій батько, 42-річний Юрій Гриценко. А що маємо тепер? Кілька років тому (3-5) ватага дітей збиралась на коляду лише для того, щоб підзаробити у свято. Сьогодні ж навіть цього немає. У Святвечір в селі тихо...
Незалежна молодь здригається від одного лише слова “союз”. Не підозрюючи, що багато чого ми могли б у того “союзу” запозичити. Тоді кожен твердо знав, що вчора заробив копійчину, сьогодні піде на роботу, і завтра робота від нього також не втече. Була стабільність та впевненість у завтрашньому дні. Звісно, довжелезні черги за хлібом, але хліб тоді не коштував стільки, скільки зараз. Старенькі люди, буває, ховають ту хлібину під подушку, щоб завтра було що їсти. І не рідко можна помітити сльозу на обличчі бабусі, коли мовчить про щось своє. Згадує, певно.
Не відчуваю незалежності, коли усвідомлюю, що повинна сплачувати величезну суму за навчання в університеті. Я не відчуваю незалежності, коли не бачу власних батьків, бо ті гнуть спини на двох роботах для того, щоб я могла жити у достатку. Гнуться на двох роботах, але України не залишають. Напевно, лише за це їм треба вклонитись низько.
Менталітет у нас дивний. Не кажу, що поганий, але коли в сусіда горить хата, то чи побіжиш ти гасити полум”я? “Моя хата скраю”, - чується. Може, тому ми — Україна, що складаємось з суцільних країв... Адже справжнє щастя не в тому, щоб робити щасливим себе, а в тому, щоб допомогти відчути те щастя іншим.
Чи можна отримати якісну освіту в Україні? Звісно, можна. Але то не завдання викладачів (вони причетні лише частково). Навчання — особистий процес кожного, і якщо змусиш себе займатись самоосвітою — будуть з тебе люди. Можна, звичайно, кричати про патріотизм і якісь суспільно-значимі риси українців, бігти на Майдан і горланити, що Ющенко — твій президент. Можна вийти на вулицю, зібрати 10 тисяч студентів, таких же, як і ти, взятись за руки і гуляти містом, зриваючи з вуст слова про те, що Табачник — не той, хто повинен займати місце міністра освіти. А можна піти на лекцію з української літератури і послухати. Ні, не Дмитро Табачник винен у тому, що хтось не склав сесію. Винна лінь.
Вихованням дітей займається вулиця. Прикро, але так воно є. А чого може навчити вулиця і сумнівне оточення? Думок багато. Але є такі, що виростають вдома, під батьківським крилом і впливом книжок. “Таких” забирають закордон, бо ж вони щось можуть... зробити, створити, ЗМІНИТИ.
Чи варто жити і творити в Україні? Раніше не вірила, що у когось може виникнути таке питання. Виникають. А відповіді не чути. А хто ж, якщо не ми? Якщо всі розлетяться туди, де краще життя, то хто ж підніме цю державу? Вона ж не заслужила другого занепаду! Вона і без того настраждалась вдосталь. Хіба десь, за межею, існує краще життя? Хіба те, що ти отримуєш втричі більше, компенсує втрачену родину? А потім побіжать сльози, бо власний син тебе не впізнає... Не залеж від чужого! Краще вже залежати від рідного.
Я — українка. Я щаслива від однієї лише думки про те, що можу продовжити те, що почав Шевченко, піднімаючи народ з колін своїм могутнім словом. Знаю що за вірші мене не закинуть на десять років до Сибіру чи ще кудись далеко від дому. Знаю, що мені не потрібно писати символами, щоб хтось часом не здогадався, про що йдеться. Знаю, що можу відверто сказати усе, чим невдоволена. Одягаю вишиванку і йду поміж будинками, з вікна яких майорять жовто-блакитні прапори. Повторюю сама собі : “Не вмре, не загине”. Україна незалежна, а я залежна від любові до неї. Я в Україні, а Україна в мені.
Здається, всі ми українці...
Здається, справжні патріоти.
Але кожен наодинці
Прагне ВЛАСНОЇ свободи.
Здається, всі ми — рідні душі.
Тому тримай мене за руку.
І в мить оту, як гніт задушить,
Я не відчую більше муки...
(авторське)
Автор: Юлія Гриценко. Народилась 4 грудня 1990 року у Львові. Проживаю на Львівщині. Закінчила другий курс факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка. Пишу змалечку і живу так, як пишеться. Мрію про мир у всьому світі. Не вірю в долю і гороскопи, вірю у Бога і свої сили.
Про москалів ;-)
Дзвінок. Путін знімає слухавку.
- Гальо, пане президенте, ту Місько зі Станіславова! Телефоную, жеби вам вповісти, же ми ту вам офіційно війну декляруємо.
- Хорошо, Миша. Это важная новость. А большая у Вас армия?
- Ну, зараз… (рахує) Я, Влодко, сусід Стефко і всі, шо ту в преферанс грали. То нас разом вісім.
- Должен признаться, Миша, что у меня в Армии 100 тысяч человек, которые только ждут моего приказа.
- Холєра ясна, я зара вам віддзвоню.
(за якийсь час)…
- Гальо, прошу пана президента, стан війни не скасовано! До нас
приєдналося ше штири хлопаки з сусідньої кнайпи.
- Должен сказать тебе, Миша, что после последнего нашего разговора я
увеличил армию до 200 тысяч человек!
- Най го холєра вхопе! Я ще зателефоную.
(за якийсь час)
- Слава Йсу, пане Путін! Я сі тєжко вибачєю, але мусимо ся вицофати з тої войни.
- Неужели? Очень жаль. А почему это вы вдруг передумали?
- Ну, ми ту посиділи за пару гальбами пива, так си між собов порадили,
і вздріли, же аж ніяк не зможемо нагодувати 200 тисяч плєнних.
***
Судилися єврей та українець. Судді дали 15 років.
***
Їде гуцул на автівці, на повній швидкості. Дивиться Даішник стоїть. Не тормозить, думає, а не гріх, як зіб’ю, бо то москаль-москалем. Збив. Завіз тіло на цвинтар, дає старому гробареві пляшку оковитої, каже:
- поховайте вуйку, бо воно вистрибнуло саме на дорогу, я їй-богу, не винний.та чо ж не поховаю,синку.
Так і домовились. Їде далі гуцул. Ше одного такого збив, приїжджає з тілом на цвинтар, дивиться, гробар за столиком сидить, вже фляжку допиває. Гуцул кладе трупа на землю, каже:
-слава Йсу. Дід обертається
- слава навіки!
- а шо, діду, закопали того?
- та закопав..
- та як закопали, як во він лежит.
- йой, синку, забув видно. Старий вже я. Зара закопаю.
Гуцул подякував і пішов.
В ДАІ б’ють тривогу:
шо ета такоє! Гдє наши люді? Паєхать, правєріть!
І послали одного. Приїжджає, дивиться, всюди тихо, темно,тільки на цвинтарі лямпа хитається і чути як гробар лопатою цьвьокає.
Приходить на цвинтар,дивиться, а старий лопатою землю прихлопує на свіжій могилі.
Підходить до гробаря і каже:
- ізвінітє, а што ета ви так позна тут дєлаєтє?
Старий гуцул обертається, замахується лопатою і б’є що є сили:
- ТА ТИ КУРВО ВЛЯЖЕШСЯ НИНІ ЧИ НЄ? ? ? ! !
***
Створив Господь мавпу. А тодi дивиться - ні, людина все ж краще.
Ну, збирає вiн усiх мавп i каже: щоб до завтра менi людьми стали!
Ну, мавпи цiлу нiч хвости вiдрiзали, голились, зрештою, прокидається Господь - краса!
Живуть люди у бiлих хатах iз вишневими садочками, хрущi над вишнями гудуть i т.д. Але що це? Деякi мавпи все ще у лiсi по деревах стрибають!
Ну, вiн як гримне на них: “Я Господь ваш, я вас створив, як ви смiєте не пiдкорятись словам моїм?!”
Мавпи перелякались, поховались у кущах, аж тодi найсмiливiша вилазить i каже забуханим голосом:
“А мы па-украински не панимаем!”***
В москалів в усіх анекдотах про українців українці скупі і злі. А в українців в анекдотах про москалів москалі зазвичай мертві…
***
Першокласник кримської школи приxодить після уроків додому, та й мовить домашнім по-українськи:
- А в нас в школі всі уроки тепер та по-українськи ведуться. А ще сьогодні після занять ми анкету заповняли, то я в графі національність написав, що я yкраїнець.
Всі очі вилупили…а батько й каже:
-Гаваріш, что yкраінєц тєперь? Ну-ну…Значіт завтра поєдєш в школу не на лєгковушке, а на автобусе, как всє бaндеровци єздят. Понял?
А дідусь і собі:
-А в школу внучєк на завтрак я тебе дам нє 5 долларов,а 1 грівну.Как в украінском банкє,1 к 5-і.Харашо?
А мати:
-Ну вот сейчас Ми будєм кушать осетрінку с крабамі,каторую дядя с Дальнєго вастока прівєз,а Ти будєш кушать картошку,как украінци.Харашо?
Сидять всі їдять…А мати знову,підморгуючи до всіx з усмішкою,та й каже:
-Ну што синочєк,как оно,xарашо бить украінцем,а-а-а?
А той мовчазно так, насуплено та й каже:
-Я…я всього тільки як годину українець, а як вас москалів вже ненавиджу..
***
Зустрічаються двоє жидів.- Куди йдеш?- Вла-вла-вла-вла-вла-штовуватись ди-ди-ди-ди-ктором на-на-на-на-на телебаченні!- Ну, успіху тобі!Через тиждень.- Ну, як, вже працюєш?- Та-та-та-та-та ні! - А-а-а-а-а-а-а-а-нтисеміти і бандерівці навколо!
***
Прийшов дід до священика на сповідь. - Святий отець, грішний я! - І в чому твій гріх, син мій? - Під час Другої світової війни я ховав у себе в підвалі єврея. - Hy, це не гріх, а навпаки - свята справа! - заспокоїв його священик. - Але я змушував його платити мені за постій, - додав дід. - Так, це, звичайно, не добре, але адже і ти ризикував собою, син мій!- Дякую вам, святий отець, але в мене ще одне питання. - Яке? - Чи повинен я сказати йому, що війна вже закінчилася?
***
Ішов москаль із муштри та й зупинився у бабки, а та якраз вареників наварила.
От москаль їсть-їсть та й питає:
- А как же ано празиваєтся?
- Ат, - каже бабка, - жери мовчки собі!
Попоїла москалина, аж пальчики облизала, а тоді:
- Хараши, бабка, тваі жеримовчки, жаль толька, што малавата!
***
Йдуть два куми по дорозі, коли - Вжик!.. - їх обганяє мотоцікліст без голови.
Глянули куми один на одного з подивом та йдуть далі. Коли знову - Вжик!.. - мотоцикліст також без голови. Знову здивувались куми та йдуть далі. В третій раз - Вжик!.. - знову мотоцикліст та знову без голови. Тоді один й каже:
- Слухайте куме, шо це робиться - нічого не розумію?
- Мабуть, куме, вам треба косу на інше плече перекласти...
* * *
Летять на літаку німець, француз та росіянин.
Німець висовує руку із ілюмінатора, через 20 секунд втягує назад і каже:
- Над Німеччиною летимо.
- Чому?
- А бачите вся рука чорна - це дим із заводів Рура.
Через півгодини француз проробляє те ж саме, через хвилину втягує руку і каже:
- Над Францією пролітаємо.
- Чому?
- Відчуваєте, рука парфумом пахне.
Через годину росіянин висовує руку в ілюмінатор і в ту ж секунду втягує назад.
- Ба! А ось і Росія-матінка.
- Але як ти так швидко визначив?
- Годинник поцупили…
***
— Куме!!!
— Га?
— Хто там у тебе верещить?
— Та, москаля спіймали, вбивати будемо!
— То я прийду допоможу, щоб швидше було!
— Приходь, але швидше не треба! Хіба ж ми стаханівці?!
***
Вірменське радіо питають:
- Скажіть, як назвати сина, якщо тато - єврей, мама - українка і обоє націоналісти?
- Ізяслав.
***
Проходить змагання трьох країн на найкращого грабіжника - Росії, Англії, США. Спочатку дали змогу показати свою майстерність Американцям, все як положено - багато охорони біля сейфа. Запустили Американців на 5 хвилин, коли час закінчився пішли перевіряти - Американці украли переважно техніку, різні компи. Так само і вийшло з Англійцями, правда вони вкрали тільки різні коштовності. Накінець запускають Росіян - через дві хвилини після того як запустили їх, охорона чує грубий чоловічий голос
- Іван, а обойі сдірать?
***
Львів. В салон автобуса заходить вуйко, дивиться в кутку сидить негр у вишиванці. Вуйко ошелешений підходить до нього і питає:
- Синку, ти хто?
- Я? Українець!
- А я тоді хто?
- Не знаю… З вигляду - або жид, або москаль.
***
Украiнець пiд час снiданку (кава, круасани, хлiб, масло i джем) бачить москаля, який жуючи жвачу, сiда бiля нього. Наш хлопець iгноруе його, але москаль все одно першим почина розмову. Москаль: Вот вы, украинцы, едите хлеб полностью? Українець: Звiсно. Москаль: (пiсля взриву великого пузиря) А мы нет. В России, мы только едим мякоть. Корку мы собираем в специальный ящик, перерабатываем, превращаем в круассаны и затем продаем. Москаль задоволено посмiхаеться, в той час коли українець мовчки далi iсть свiй снiданок. Москаль: Вы едите джем с хлебом? Українець: Звiсно. Москаль: (пропускаючи жвачку крiзь зуби) А мы нет. В России, мы едим только свежие фрукты, затем собираем кожуру, семечки и качаны в специальный ящик, перерабатываем, превращаем в джем и продаем Украине. Украiнець мовчки ставить чашку з кавою на стiл: А ви сексом займаiтесь в своiй Росiї? Москаль посмiхаючись: Конечно. Укрaiнець: А що ви робите з презервативом пiсля використання? Москаль: Выбрасываем, конечно. Украiнець: А ми нi. В Украiнi, ми збираемо iх в спецiальну скриню, розплавляемо на жуйки продаемо в Росію!
Комендатура:
Керівник проводу: Юрко Назарук
Комендант: Ромко Библюк
Крайовий: Олег Слюсарчук
Наша місія: Творити унікальний простір позитивних емоцій і вражень, робити себе, місто та країну кращими.