Чи був Голодомор геноцидом?

Тим же людям, які вирішуватимуть питання про внесення змін у Закон “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”, варто задуматися, чи потрібно брати на себе відповідальність, заперечуючи геноцид.

Питання про те, що ж відбулося 1932-1933 рр. на землях Радянської України, надалі активно обговорюють у нашому суспільстві. Дискусія набрала додаткової гостроти після того, як  Президент Янукович 27 квітня на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи заявив, що несправедливо називати Голодомор геноцидом українського народу. На його думку, це була спільна трагедія народів, що входили до складу СРСР. Пізніше депутат Верховної Ради від Партії регіонів Кисельов подав на розгляд парламенту проект Закону, яким запропонував внести зміни до статті 1 Закону України “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”, вилучивши з неї слово “геноцид”. Цей депутат у пояснювальній записці твердить, що ухвалення його поправок “сприятиме підвищенню авторитету України на міжнародному рівні”. Важко, звичайно, зрозуміти, яким чином зросте авторитет України у разі відмови від визнання Голодомору як геноциду, однак хотілося б поговорити про інше. Враховуючи, що цей законопроект розглядатимуть на наступній сесії, потрібно звернути увагу на окремі правові та історичні аспекти питання.

Насамперед належить з’ясувати: чому проблема є важливою і в наш час, адже відтоді минуло вже багато років. Та й зміни, які  запропонував внести В. Кисельов, на перший погляд, є не такими значними. Замість слова “геноцид” у законопроекті йдеться про трагедію. Цей термін загалом не викликає заперечень, адже смерть мільйонів українців у 1932-1933 рр. справді була великою трагедією для всіх, проте він ставить Голодомор в один ряд з численними катаклізмами, які пережили ми впродовж ХХ ст. А ця катастрофа потребує окремого розгляду, оскільки її масштаби і результати значно більші, ніж інших трагедій. Один з найкращих знавців теми Джеймс Мейс вважав, що наслідки Голодомору українці не подолали донині. Він назвав наше суспільство “постгеноцидним” і заявив, що сталінська політика “до певної міри знищила Україну як таку, в сенсі, що вона зробила кардинальний розрив у процесі нормального розвитку  українського народу.” З цими словами перегукується твердження одного із найбрутальніших сталінських ставлеників секретаря Дніпропетровського обкому комуністичної партії Менделя Хатаєвича: “Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну! ”. То хто ж правий Мейс і багато інших українських істориків чи чільники Партії регіонів, які, до речі, представляють терени, що постраждали від голоду. 

Розглянемо твердження Кисельова: “Значна частина вітчизняних і зарубіжних дослідників схиляються до того, що визначення “голодомор-геноцид” не відповідає Конвенції ООН 1948 р. “Про попередження злочину геноциду і покарання за нього”. З часу набуття Україною незалежності й початку публічного обговорення питання Голодомору між вітчизняними істориками лише Валерій Солдатенко намагався виправдати лінію Москви, яка призвела до смерті мільйонів українців. У статті “Голодний тридцять третій”, опублікованій до 70 роковин трагедії у “Дзеркалі тижня” (2003 р. № 24) він пояснював, що в сталінського керівництва не було іншого шляху швидкими темпами провести колективізацію. Солдатенко по-суті вибілює Кремль, який нібито не мав вибору. Інші сучасні українські історики, навіть ті, що в радянські часи не могли говорити про Голодомор, не дозволили собі зійти на такі позиції. Мабуть, не випадково, що саме Солдатенко очолив зараз Український інститут національної пам’яті, який багато зробив упродовж останнього часу для донесення правди про трагедію 1932-1933 рр.

Якщо говорити про правову сторону питання, то треба звернутися до думки людини, яка є автором терміну “геноцид”. Рафаель Лемкін, завдяки старанням якого значною мірою Генеральна асамблея ООН й ухвалила Конвенцію “Про попередження злочину геноциду і покарання за нього”, висловив свої погляди щодо переслідувань українців у СРСР. Він ще 1953 р. говорив про геноцид українців і називав Голодомор кульмінацією радянської жорстокості. Ймовірно, депутат Кисельов не ознайомлений з цими думками, інакше він у пояснювальній записці до законопроекту не говорив би про те, що події 1932-1933 рр. охарактеризували геноцидом лише в 1980-х роках американці в умовах “Холодної війни”. При цьому він перекрутив прізвище американського історика, назвавши його Мейсоном, замість Мейсом.

У наш час, напевне, найкращу правову оцінку Голодомору зробив доктор юридичних наук, професор Володимир Василенко, який у 75-ті роковини трагедії підготував дослідження “Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду”, яке спочатку з’явилося у “Дзеркалі тижня” (2008 р. № 37, 39 ), а пізніше було опубліковане окремою брошурою українською та англійською мовами саме Українським інститутом національної пам’яті. Зі статтею можна ознайомитися на сайті СБУ.

Окрім аргументів, які висувають знані правознавці, хотілося б ще зупинитися на фактах, яких уникають ті, хто заперечує особливий розмах голоду в Україні. Зокрема - російські історики й частина українських політиків наголошує: голод охопив весь СРСР, і від нього однаковою мірою постраждали всі народи. Звичайно, не можна заперечити злочинного характеру сталінського режиму й того, що потерпілими виявилися більшість людей, котрі проживали в комуністичній імперії. Відомо, що від голоду помирали й представники інших народів. Проте масштаби втрат у різних націй суттєво відрізнялися. Для цього достатньо проаналізувати дані, що стали доступними недавно, отримані завдяки радянським переписам 1926 і 1937 років. Якщо чисельність росіян у межах СРСР впродовж цих одинадцяти років збільшилася на 20 %, то українців за то самий період стало менше на 15 % (від 31 до 26 млн). З десяти найбільш чисельних народів СРСР зменшилася також тільки кількість казахів – на 28%. Вони теж мають усі підстави порушити питання про геноцид, організований  Москвою.

Якщо пристати до думки, що однаковою мірою потерпіли всі народи, тоді не зрозуміло, чому були перекриті кордони між Росією і Україною, які знаходилися у межах однієї держави. Існує безліч задокументованих спогадів очевидців, які розповіли про заборону покидати охоплені голодом райони і переїжджати в Росію, де ситуація не була доброю, однак голод не досяг такого рівня. У наш час опублікований директивний лист від 22 січня 1933 р., підготовлений особисто Сталіним, у якому він зобов’язав не допустити масового виїзду селян з України й Кубані в інші регіони СРСР. На виконання цього документу місцеві керівники заборонили видавати будь-які документи на проїзд для селян, водночас, встановивши заслони на залізничному і водному транспорті, а також взявши під контроль ґрунтові шляхи.  

Не маючи можливості виїхати за межі України, люди блукали її теренами. Як описав один закордонний комуніст, що відвідав у той час території, охоплені голодом: “Брудні юрби заповнюють станції, купи чоловіків, жінок та дітей, що чекали на бозна-які потяги. Їх виганяють, і вони повертаються, не маючи ні грошей, ні квитків. Вони сідають у будь-який потяг, на який тільки вдається, і залишаються там, аж поки їх не викидають звідти. Вони мовчазні та пасивні. Куди вони прямують? Просто в пошуках хліба, картоплі чи праці на фабриках…  Хліб – це велика рушійна сила цих юрб…”

Голодні селяни прагнули будь-що дістатися міст, однак не знаходили там порятунку. На вулицях міст можна було бачити моторошні сцени.  Люди, як звичайно, поспішали у своїх справах, а поміж ними, на землі, повзали діти та дорослі, знесилені голодом. Один очевидець для комісії Конгресу США розповів такий епізод, що відбувся, до речі, в Єнакієвому: “Був такий випадок: ідемо ми з братом... і дивимося – під парканом лежить жінка. І вона… так напівсидить, напівлежить. Мертва. Ми підійшли - а біля неї дитинка. І жінка мертва, а дитинка жива. І вона така до одного року. Може, один рік, може, трошки менше, може, трошки більше. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ну і ми з братом стали і плачемо... шкода тієї дитини, що вона не знає. Смокче й не розуміє, що там же ж нема нічого. І тут їде санітарна машина, яка підбирає ті трупи. А вони там ходили постійно, бо дуже багато трупів лежало. І вони хапають… два чоловіки там за ноги ту жінку… та дитину туди, де мертві лежать. Повезли туди на звалку, на цвинтар отак. Жінку й дитину”.

Таких розповідей зібрано тисячі. Спогади людей, статистичні дані, документи радянських органів свідчать: влада цілеспрямовано діяла, щоб знищити частину українського народу, і ці дії, без сумніву, підпадають під визначення геноциду. Усвідомлення цього потрібно насамперед нам самим, щоб зрозуміти, що з нами сталося. Влада винищила голодом мільйони активних людей, а інших, тих, хто пережив трагедію, змусила зі страху замовкнути. Українське суспільство відтоді, без сумніву, хворе, інакше не можна збагнути байдужість мешканців Запоріжжя, які не відреагували на встановлення пам’ятника Сталіну на землях, де населення постраждало від його дій. Зрозумівши причини наших бід, можна робити кроки для одужання. Однак ті, хто намагається заперечити, що Голодомор був геноцидом, прагнуть не допустити встановлення діагнозу наших проблем.

Тим же людям, які будуть вирішувати питання про внесення змін у Закон “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні”, варто задуматися, чи потрібно брати на себе відповідальність, заперечуючи геноцид. Кожному потім треба буде самостійно відповідати перед своїм сумлінням за наругу над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору.

Автор – кандидат історичних наук

ZAXID.NET